П’ятнадцять мільйонів повертати не треба: Міноборони про компенсацію родині повернутого з полону бійця з Львівщини

Знаєте, коли мама Назара Далецького отримала повідомлення про смерть сина, вона не повірила. «Може, не він?» — запитувала у чиновників. Але їй показали результати ДНК-експертизи. 99,9% збігу. Такого не буває помилки, кажуть фахівці.

Тож у липні 2023 року село Великий Дорошів на Жовківщині прощалося з Назаром. Привезли тіло у труні, закритій. Показати останки родині не дали — мовляв, обгоріли сильно. Автобус із військовими підірвали, казали. Ідентифікували тільки за ДНК.

Мати плакала, родичі співчували, громада підтримувала. Держава виплатила п’ятнадцять мільйонів гривень компенсації. Файно, що хоч так подбали про сім’ю полеглого героя. Могилу облаштували, табличку поставили, квіти несли.

Вам буде цікаво: Гераскевича дискваліфікували: шолом пам’яті сильніший за МОК

А Назар у цей час сидів у російській в’язниці. Спочатку десь на Луганщині, потім дев’ять місяців у Сибіру. Били, катували — особливо важко було у 2023-2024 роках. Найгірший період якраз тоді, коли його вдома ховали.

Він не знав, що рідні вважають його мертвим. Не думав, що там, у Великому Дорошові, стоїть могила з його прізвищем. «Я не думав, що мене поховали. Значить довго жити буду», — пожартував після повернення.

Звістка з полону: перші сигнали, що щось не так

Влітку 2025 року почалися дивні розмови. Один звільнений із полону боєць сказав рідним Назара — ваш хлопець живий, я його бачив. Потім у серпні — ще одне підтвердження від іншого військового. У жовтні — третє.

Родина заметушилася. Як це живий, коли похований? Коли експертиза підтвердила? Коли кошти за загибель виплатили?

Староста села Оксана Кухар розповідає — у серпні 2025-го, після цих повідомлень, родичі зняли табличку з могили. На всякий випадок. Раптом справді живий?

Писали листи через Червоний Хрест. Сестра намагалася передати посилку. Чи дійшло щось — невідомо. Але надія з’явилася. Хоч і дивна така надія — чекати живим того, кого вже оплакав.

П’яте лютого 2026 року — обмін полоненими. 157 на 157. І серед тих, хто повертається додому — Назар Далецький, 46 років, село Великий Дорошів.

Зустріч мами з сином — то окрема історія. «Як я на тебе чекала, дитино моя золота!» — кричала жінка, обіймаючи живого чоловіка, якого три роки вважала мертвим.

Уявіть собі цю суміш емоцій. Радість, що живий. Шок від того, що помилка така масштабна. Вина, можливо — що повірила у смерть, що оплакувала, що поховала.

Юридична каша: хто винен і що робити з грошима

Десятого лютого на сесії Львівської облради представник омбудсмена Тарас Подвірний заявив — от маєте прецедент. Родина отримала п’ятнадцять мільйонів за загиблого. А він живий. Юридично — мають повернути кошти державі.

От вам і радість від повернення. Вітаємо, ваш син живий! До речі, віддайте п’ятнадцять мільйонів назад.

Подвірний уточнював — треба шукати винних. Хто помилився з експертизою? Чиє тіло поховали? Як ДНК-тест міг дати 99,9% збігу, коли це взагалі не той чоловік?

Питання важливі. Але ще важливіше — що робити родині? Повертати компенсацію? За що? За те, що держава помилилася? За те, що три роки плакали над порожньою могилою?

Громадськість обурилася миттєво. У соцмережах писали — це ж абсурд який! Людина з полону повернулася, а їй — віддай гроші! Мовляв, вибачте, що не померли, як ми думали.

Омбудсман Дмитро Лубінець швидко відреагував. Заявив — рішення про обов’язкове повернення виплат немає. Це унікальна ситуація, правової колізії, треба розбиратися. Але травмувати родину зараз — неприпустимо.

Міноборони поставило крапку: гроші залишаться

Одинадцятого лютого Міністерство оборони офіційно заявило — ніяких претензій до родини Далецьких. Виплата була законною на момент її здійснення. Повертати нічого не треба.

«Додаткове травмування родини, яка вже пережила надзвичайно складні обставини, є неприпустимим», — написали у відомстві.

Власне, логічно. На момент виплати чоловік офіційно вважався загиблим. Експертиза підтвердила. Документи оформлені. Усе за законом. Що родина мала робити — відмовитися від компенсації, бо інтуїція підказує, що син живий?

Тепер питання — а хто винен у цій помилці? Чиє тіло поховали під іменем Назара Далецького? Як могла ДНК-експертиза дати такий збіг, якщо це зовсім інша людина?

Офіційно кажуть — будуть розбиратися. Запити пішли до МОЗ, до військових частин, до експертів. Алгоритм таких ситуацій треба виробити, бо це вже не перший випадок.

У травні 2025-го схожа історія була на Львівщині — Богдана Вовка поховали, а він виявився живим у полоні. Зараз — Назар Далецький. Скільки ще таких «загиблих», які насправді сидять у російських тюрмах?

Системна проблема, а не окремий випадок

Знаєте, що найстрашніше? Це не перша помилка. І напевно не остання. Ідентифікація загиблих під час війни — процес складний. Тіла обгорілі, понівечені, іноді тільки фрагменти залишаються.

ДНК-експертиза — найточніший метод. Але й вона не абсолютна. Може бути забруднення зразків, помилка при заборі матеріалу, технічний збій. А може — банальна плутанина з маркуванням.

Плюс треба розуміти — експерти працюють з величезною кількістю тіл. Сотні, тисячі випадків. Перевантаження, стрес, втома. Помилка може статися на будь-якому етапі.

Але для родини це не просто «технічна помилка». Це три роки горя. Це поховання, поминки, сльози. Це щоденні візити на кладовище. Це біль, який не заспокоїш ніякими компенсаціями.

А потім — раптом дізнаєшся, що все це було дарма. Що син живий, але три роки страждав у полоні. Що ти його оплакував, а він у цей час чекав на порятунок.

Міноборони обіцяє вдосконалити систему. Омбудсман вимагає перевірити процедури. Експерти радять подвоїти контроль. Все правильно. Але це не поверне родині Далецьких три роки, прожиті в горі.

Що далі: правові нюанси й людська справедливість

Юристи кажуть — ситуація унікальна. Законодавство не передбачає, що робити, коли «загиблий» повертається живим. Бо така опція здавалася неможливою.

Технічно можна було б вимагати повернення виплат. Виплата була за загибель, а загибелі не було. Отже, підстави для виплати відпали. Логічно?

Але є нюанс. На момент виплати всі підстави були. Офіційне підтвердження смерті, експертиза, документи. Родина діяла сумлінно, нічого не приховувала, не шахраювала.

Помилка — на боці держави. Це система неправильно ідентифікувала тіло. Це експерти помилилися. Це чиновники видали неправдиве свідоцтво про смерть.

То чому родина має платити за чужі помилки? Логіки немає.

Міноборони це зрозуміло. Тому й заявило офіційно — ніяких претензій. Кошти залишаються у родині. Крапка.

Але залишається питання — що робити з тією могилою? Чиє тіло там поховане? Чия родина досі чекає на повернення свого сина, брата, чоловіка, а він лежить під чужим іменем?

От це треба з’ясовувати. От тут треба шукати винних. От це справжня проблема, а не грошові виплати.

Чого навчила ця історія

Власне, цей випадок показав кілька речей. Перше — система ідентифікації загиблих потребує вдосконалення. Друге — родинам треба давати більше інформації про процес експертизи. Третє — держава має захищати людей, а не створювати їм додаткові проблеми.

Назар Далецький повернувся додому. Мама обійняла живого сина. Це диво, яке трапляється рідко. Хай там що казала експертиза — інтуїція матері виявилася правдивішою.

П’ятнадцять мільйонів залишаться у родині. Справедливо. Бо вони пережили пекло помилкового горя. Бо три роки жили з болем, який виявився непотрібним.

А держава нехай робить висновки. Нехай перевіряє процедури. Нехай знаходить справжні могили для справжніх полеглих. Бо кожна така помилка — це подвійне горе для двох родин.

Назар тепер вдома. Реабілітується після полону, відновлюється після катувань. Попереду — довге життя, яке мало закінчитися у вересні 2022-го. Життя, подароване вдруге. Життя, яке доведеться вибудовувати заново після трьох років у пеклі.

А десь на кладовищі у Великому Дорошові стоїть могила без таблички. Хтось там похований. Хтось, чию родину досі не знайшли. Чию смерть досі не підтвердили. Хто досі числиться зниклим безвісти.

От це справжня трагедія війни. Не грошові виплати, не юридичні колізії. А те, що навіть смерть іноді плутає карти. І живі стають мертвими у документах. А мертві — безіменними у землі.