Юрій Брянчик зі Львова навчає цивільних як спілкуватися з ветеранами

Юрій Брянчик їде у маршрутці. Раптом його починає судомити. Щелепу скошує, суглоби крутить, зір пропадає. Він хитається, намагається вийти — випадково когось зачіпає, комусь на ногу стає. Люди думають: п’яний. Або наркоман. Кричать матом. Виганяють як приблудного пса. Ніхто не питає: “Вам погано? Чим допомогти?” А це наслідки контузії. Важкої. Після поранення 2017 року. Юрко — ветеран 24 окремої механізованої бригади, волонтер, координатор ветеранського крила ГО “Захист держави”. І зараз він на власному прикладі навчає цивільних: як розпізнати таку ситуацію. Як допомогти. Як просто бути людиною.

Що відчуває ветеран під час приступу контузії

Це не алкогольне сп’яніння. Це не психічний розлад. Це фізична реакція мозку на важку травму.

“Мене починає спазмувати. Збоку може виглядати ніби я нетверезий”, — пояснює Юрко.

Симптоми:

• Судоми тіла
• Скошена щелепа (не може говорити)
• Порушення координації (хитається з боку в бік)
• Втрата зору (тимчасова)
• Нудота

Людина все чує. Все розуміє. Але відповісти не може. Тіло не слухається. І в цей момент найстрашніше — не фізичний біль, а те, як на тебе реагують оточуючі.

“Мені й так у ці хвилини зле та соромно. Я коли їздив з села до Львова, то майже ніколи не доїжджав, мене висаджували”, — згадує ветеран.

Як цивільним допомогти ветерану у громадському транспорті

Юрко створив проект “Ветеран в громаді”. Зустрічається з цивільними, розповідає про свій досвід. Показує: така ситуація може статися з будь-яким ветераном, у будь-якому місці.

“Будьте людиною, спитайте, чи все добре”, — просить він.

Що робити, якщо бачите людину з такими симптомами:

1. Не кричіть, не виганяйте — можливо, це контузія
2. Запитайте: “Вам погано? Чим допомогти?” — людина може кивнути або якось інакше зреагувати
3. Дайте присісти — інколи треба просто відновити дихання, заспокоїтися
4. Викличте швидку — якщо стан серйозний

“Інколи буває, що мені треба присісти, відновити дихання, заспокоїтися. Інколи – й викликати швидку. Я все чую, я не зможу відповісти, але я зможу кивнути головою”, — каже Брянчик.

Юрій Брянчик: військовий досвід

28 квітня 2017 року. Позиція Маестро в районі Попасної. Юрко замінив побратима на спостережному пості. Бачив спалахи ПТУР, коригував артилерію. Раптом — свист. Встиг вибігти з комірки. Боковим зором побачив вогонь, вибухову хвилю. “Відчуття, ніби мене ангел обійняв та уберіг”, — згадує він. Ракета потрапила коло окопу. Бруствер відбив вогонь вгору, але ударна хвиля розчепила м’язи — вони зійшли з руки. Юрко втратив свідомість. Коли прийшов до тями — навколо все зруйновано, горить. Відчував біль у голові та плечі. Рукою не може рухати. Побратими добралися до нього аж надвечір — йшов бій. Після бою почало нудити та судомити. Евакуювали до шпиталю. Два тижні крапельниці. Тільки почали відправляти у частину — знову спазмує. Ще місяць лікування. Так і списали.

“Наслідки цієї контузії відчуваю досі: під час сильних хвилювань чи важких фізичних навантажень повертаються спазми і я не можу говорити”, — каже Юрко.

Як ветеран виживав під обстрілом у Дніпрі 2023 року

Влітку 2023-го Юрко їхав у Дніпро з волонтерським вантажем. Понад 60 така поїздка у зону бойових дій. Їхали колоною — попереду друзі Сергій Дзядик та Євген Солтис, за ним чотири пікапи. Повітряна тривога. Працює ППО. Юрко тисне на газ. Одна ракета влучає в будинок поруч — ударною хвилею хитає бусик. Він тягнеться до телефону зафільмувати. Телефон випадає. І друга ракета — прямо у його вантажівку.

“Я побачив спалах і відчув, що мене обійняв янгол. Так міцно, що я дихати не можу. Я побачив Бога”, — розповідає він.

Прийшов до тями — подушка безпеки сильно притиснула (лікарі потім діагностують тріщину грудної клітини). Машина горить. З капота вогонь б’є в лобове. Дверцята заклинило. Чадний дим входить у кабіну. Вдалося вибити бокове скло з боку пасажирського сидіння. Виліз — упав у вирву від вибуху (виявилася каналізаційною шахтою). Вилізти якось зміг.

“З неба падуть уламки бетону, на землі горить соляра. Ноги підгиналися, мною хитало, нудило. Я розумів, що це – контузія”, — згадує Юрко.

Хлопці, які їхали позаду, розповідали: бачили як ракета влетіла у бусик, вибух — і Юрко пропав з поля зору. Встигли попрощатися, вирішили що загинув.

Чому важливо проявляти людяність до ветеранів

Таких як Юрко — тисячі. Ветерани з контузіями, пораненнями, ПТСР. Вони живуть поруч. Їздять у маршрутках. Ходять вулицями. І інколи їм стає зле.

“Таких ситуацій може бути щораз більше”, — попереджає Брянчик.

Він не просить жалості. Не просить пільг чи привілеїв. Просить простої людяності: не кричати, не виганяти, спитати чи все гаразд.

“Ніхто не спитав, чи мені зле”, — ця фраза повторюється у його розповідях знову і знову.

Бо це найбільше ранить. Коли люди, за яких ти воював, виганяють тебе як пса. Юрко продовжує волонтерити. Продовжує їздити на Схід. Продовжує навчати цивільних спілкуватися з ветеранами. Бо хоче, щоб таких історій, як з маршруткою зі шпиталя, було менше. Щоб люди розуміли: за хитанням і судомами може стояти не алкоголь, а контузія. І треба просто запитати: “Вам погано? Чим допомогти?”