Містечко Міддлбург, штат Вірджинія. Там, де актор жив останні роки — з дружиною, кіньми і подалі від Голлівуду. Його дружина Лючіана повідомила: він помер вдома, мирно, оточений близькими. Офіційної причини смерті не назвали. 95 років, поступове ослаблення здоров’я — так пояснили ті, хто був поруч.
Йому було 95. Він знявся в більш ніж 90 фільмах. Мав Оскар, дві премії Еммі та три Золоті глобуси. І при цьому до останнього не любив говорити про себе як про легенду.
Також читайте: Семен Глузман помер: хто він і від чого загинув
Де народився Роберт Дюваль і як потрапив в акторство?
Сан-Дієго, 5 січня 1931 року. Батько — військовий моряк, мати — домогосподарка. Сім’я переїздила часто — за батьком, за службою. Стабільного дитинства в класичному розумінні не було. Натомість — різні міста, різні школи, різні люди.
Театром зацікавився ще в коледжі. Потім — Neighborhood Playhouse в Нью-Йорку, де його вчив Санфорд Мейснер. Це важливий факт: школа Мейснера — це не про те, як грати. Це про те, як реагувати. Жити в ролі, а не виконувати її. Саме звідти — ця дюваллівська стриманість, яка говорить більше за будь-який монолог.
Армія — 1953–1954. Після демобілізації — театр, потім епізоди на телебаченні. Роки праці без гарантованого результату.
Перший справжній удар — 1962-й. Фільм “Убити пересмішника”. Роль Бу Редлі — загадкового сусіда, якого всі бояться і якого ніхто не знає. Майже без слів. Кілька хвилин на екрані. Запам’яталося на десятиліття.
За що Роберт Дюваль отримав Оскар?
1984 рік. Церемонія вручення премій за фільми 1983-го. Дюваль виходить на сцену за статуеткою — за роль у фільмі “Ніжне милосердя”.
Він зіграв Мака Следжа. Колишній кантрі-зірка, яку зламав алкоголь. Людина без ілюзій, яка намагається зібрати себе по частинах — через роботу на фермі, через нові стосунки, через повернення до музики. Ніякого пафосу. Ніяких великих жестів. Тихий розпач і тихе відновлення — ось що він показав.
Цікава деталь: до зйомок він сам навчився грати на гітарі та співати кантрі. Голос не дублювали. Те, що чути у фільмі — це справді він.
Які фільми Роберта Дюваля вважають найкращими?
Тут немає єдиної відповіді — залежить від того, що запитувати. Якщо про культові образи — то це список:
- “Убити пересмішника” (1962) — Бу Редлі. Дебют, який одразу поставив планку.
- “Хрещений батько” (1972) і “Хрещений батько 2” (1974) — Том Хейген, адвокат і консільєрі Корлеоне. Дві номінації на Оскар. Роль, яку досі цитують.
- “Апокаліпсис сьогодні” (1979) — полковник Кілгор. “Я люблю запах напалму вранці” — його репліка. Увійшла в підручники з кіно.
- “Ніжне милосердя” (1983) — Мак Следж. Оскар. Найбільш особиста з його робіт, за словами самого актора.
- “Самотній голуб” (1989, міні-серіал) — капітан Август МакКрей. Еммі і Золотий глобус. Один з найкращих вестернів в історії телебачення — і точка.
- “Вдови” (2018) і “Бліде блакитне небо” (2022) — пізні ролі, де він доводив, що вік не привід грати менше.
Понад 90 проєктів загалом. Коппола, Спілберґ, Стоун, Редфорд — він працював з кожним із них.
Скільки разів Дюваль був одружений?
Чотири шлюби. Останній — з Лючіаною Педразою, аргентинкою, яка молодша за нього на 42 роки. Познайомилися в 2004-му, одружилися в 2005-му. Багато хто скептично хитав головою — різниця в віці, різна культура. Шлюб виявився міцним.
Вони жили на ранчо у Вірджинії. Актор займався кіньми, грав у гольф, майже не давав інтерв’ю. Казав: “Я зробив своє діло в кадрі. Решта — моє особисте.”
Саме Лючіана повідомила про його смерть. Слова — прості: помер вдома, в оточенні любові.
Чому про Дюваля говорять як про “актора акторів”?
Є таке поняття в кіносередовищі — виконавець, на якого рівняються колеги, а не лише глядачі. Дюваль саме такий.
Причина проста. Він ніколи не грав “на публіку”. Жодного разу не видно, як він намагається справити враження. Кілгор, Хейген, Следж — кожен існує сам по собі, не як “Дюваль у ролі злодія” чи “Дюваль у ролі ковбоя”. Просто людина, яку камера випадково знайшла.
Коппола одного разу сказав, що довіряв йому повністю — без репетицій, без докладних інструкцій. Просто ставив у ситуацію і знімав.
Після 15 лютого колеги написали некрологи. Адам Сандлер, Віола Девіс, Джефф Бріджес. Усі — про одне: таких більше не роблять.
Можливо, і ні. Але 90 фільмів нікуди не дінуться.
