Знаєте що цікаво? Червоноград досі Червоноград. Попри всі дискусії, петиції, суперечки — назва залишилася. А могла б змінитися на Шептицький. Або не могла? От давайте розберемося у цій заплутаній історії, бо вона дійсно цікава.
Років зо п’ять-шість тому, коли по всій Україні йшла хвиля декомунізації та перейменувань, дійшла черга і до Червонограда. Логічно ж — назва червона, комуністична, радянська. Треба міняти. Але на що?
Також читайте: Хто такий Шептицький і чому місто назвали на його честь
Історія перейменування міста
Почалося все у 2015-2016 роках. Саме тоді Верховна Рада прийняла закони про декомунізацію. І раптом виявилося, що купа міст, сіл, вулиць має назви, пов’язані з радянською символікою. Червоноград потрапив до списку автоматично — “червоний” у назві одразу викликав питання.
Місцева влада зібралася на нараду. Що робити? Є декілька варіантів, власне. Можна залишити як є — довести, що назва не комуністична (бо місто молоде, побудоване у 50-х, але назва може мати інше трактування). Або перейменувати — тоді треба обирати нову назву.
І тут почалося найцікавіше. Пропозицій було море. Хтось пропонував Соснівськ — бо навколо соснові ліси. Хтось казав Новоград — типу нове місто. А хтось згадав про Шептицького.
Андрей Шептицький — постать історична, значуща для Галичини. Митрополит греко-католицької церкви, меценат, просвітник. Людина, яка багато зробила для українства, для культури, для освіти. Чому б і ні?
Ідея підхопилася. Частина громадськості почала активно просувати саме цей варіант. Петиції писали, збори організовували. “Місто Шептицький” — звучить гідно, історично, символічно.
Але. Але не все так просто виявилося.
Хто ініціював зміну назви
Активістів було кілька. Переважно представники національно-патріотичних організацій, церковні діячі, частина місцевої інтелігенції. Вони аргументували так: Червоноград — це назва, нав’язана комуністичною владою, треба повернути українську ідентичність. А Шептицький — фігура, яка об’єднує, символізує боротьбу за українство.
Створили ініціативну групу. Збирали підписи — потрібно було десь 10-15% населення підтримати ініціативу, якщо не помиляюся. Цифри точної не пам’ятаю, але загалом зібрали непогано.
Організовували громадські слухання. Запрошували істориків, краєзнавців. Одна з промов була така емоційна — про те, як Шептицький рятував єврейських дітей під час Другої світової, як підтримував українську культуру під окупаціями. Постать дійсно неординарна.
Місцева влада спочатку ставилася обережно. Розумієте, перейменування — це не просто табличку поміняти. Це документи переробляти, адреси міняти, всі реєстри оновлювати. Гроші, час, бюрократія. А чи потрібно воно?
До речі. Сам митрополит Шептицький ніколи не був у цих краях. Місто побудоване після його смерті. Жодного реального зв’язку між ним і Червоноградом немає. Це теж викликало питання — чому саме Шептицький?
Реакція мешканців
А ось тут почалося найцікавіше. Місто розкололося. Розкололося, так.
Старше покоління — переважно проти. “Ми завжди жили у Червонограді, нащо міняти?” Для них це не просто назва — це їхня молодість, їхнє життя, їхня ідентичність. Хай там яка ця назва комуністична, але вона рідна.
Одна бабуся якось сказала журналістам (читав у місцевій газеті): “Я тут народилася, тут діти виросли, онуки. Для мене це Червоноград. І як його перейменуєте — все одно я казатиму Червоноград”. І багато хто так думав.
Молодше покоління — більш відкрите до змін. Хтось підтримував Шептицького, хтось пропонував інші варіанти. Але й серед молоді консенсусу не було.
Шахтарі — окрема категорія. Для них Червоноград — це місто шахтарів. Шахтарська столиця. І назва, певною мірою, відображає цю ідентичність. Не тому що “червона” у комуністичному сенсі, а тому що це їхнє місто. Зрозуміло?
Провели опитування. Неофіційне, загалом — через соцмережі, на вулицях. Результати були суперечливі. Десь 40% за зміну назви, 35% проти, решта — байдуже або вагалися.
І тут з’явилася ще одна думка. “А чому Шептицький? Може, краще щось локальне, пов’язане саме з нашою історією?” Пропонували Сокальськ (бо Сокальський район), Галицький Новгород, навіть Вугільськ згадували (іронічно чи серйозно — не зрозумів).
Значення імені Шептицького
Давайте чесно — постать митрополита Шептицького неоднозначна. Для одних він святий, герой, символ українства. Для інших — суперечлива фігура з непростою історією.
Андрей Шептицький очолював греко-католицьку церкву з 1901 по 1944 рік. Майже пів століття. За цей час встиг зробити багато — і доброго, і такого, що викликає дискусії. Рятував єврейських дітей — факт доведений. Підтримував українську культуру — незаперечно. Але були й моменти, які історики трактують по-різному.
Для західної України, для Галичини — це знакова постать. Церкви його імені є у багатьох містах. Вулиці названі. Пам’ятники стоять. Тож ідея назвати місто на його честь не виглядала дивною.
Але чи підходить це саме для Червонограда? Місто робітниче, шахтарське, радянське за походженням. Тут жили люди з усього СРСР — росіяни, білоруси, татари, українці з різних регіонів. Релігійна ідентичність тут ніколи не була домінуючою. Чи приживеться така назва?
Прихильники казали: “Саме тому й треба! Щоб повернути українську ідентичність місту, яке будувалося як інтернаціональний радянський проект”. Логіка зрозуміла.
Противники заперечували: “Нав’язування чужої ідентичності не краще, ніж збереження радянської”. Теж справедливо, певною мірою.
Порівняльна таблиця аргументів
| Аргументи ЗА Шептицького | Аргументи ПРОТИ |
|---|---|
| Видатна історична постать | Немає зв’язку з містом |
| Декомунізація назви | Нав’язування релігійної символіки |
| Символ українства | Місцева ідентичність важливіша |
| Підтримка УГКЦ | Не всі греко-католики |
Як це вплинуло на місто
А тепер найцікавіше. Червоноград залишився Червоноградом. Місто Шептицький так і не з’явилося на мапі.
Що сталося? Загалом, процес застопорився. Місцева влада не наважилася на остаточне рішення. Провели слухання, подискутували — і залишили як є. Знайшли лазівку у законодавстві — довели, що назва “Червоноград” не обов’язково комуністична. Може трактуватися як “красиве місто” або щось у цьому дусі.
Чи це правильно? Хто його зна. З одного боку — збереглася історична назва, не розкололи громаду остаточно. З іншого — питання декомунізації залишилося відкритим.
Частина активістів обурилася. “Малодушність! Не наважилися на зміни!” Писали листи, скаржилися, але результату не досягли.
Більшість мешканців видихнула з полегшенням. Все залишилося як є. Звична назва, звичні адреси, нічого не треба міняти у документах.
І ще одне. Вся ця історія показала, наскільки складно проводити декомунізацію у промислових містах, збудованих за радянських часів. Це не Київ, не Львів з багатовіковою історією. Тут вся історія — радянська. І просто відкинути її неможливо.
Одного разу бачив у місцевій групі у Фейсбуці дискусію. Хтось написав: “А давайте все-таки перейменуємо!” І під постом — 300 коментарів. Половина — за, половина — проти. Аргументи ті самі, що й років п’ять тому. Нічого не змінилося.
Уроки історії
То чого навчила нас ця історія? Кілька моментів, загалом.
По-перше. Перейменування — це не технічна процедура. Це про ідентичність, про відчуття приналежності. І нехтувати думкою людей не можна.
По-друге. Не завжди історична постать, видатна для країни, підходить для конкретного міста. Має бути зв’язок, має бути логіка.
По-третє. Декомунізація — процес потрібний, але треба шукати балans між історичною справедливістю і збереженням громадського миру.
Чи може питання підніметься знову? Цілком можливо. Суспільство змінюється, покоління міняються. Те, що було неприйнятним 5 років тому, може стати нормою через 10-15 років.
А можливо, Червоноград так і залишиться Червоноградом. І нічого страшного у цьому немає, хоча як для когось.
Що сьогодні
Їдеш сьогодні до Червонограда — на в’їзді вивіска “Червоноград”. Жодних “Шептицьких” немає. У місті — вулиці з радянськими назвами (частина перейменована, але не всі). Площа Незалежності — колишня площа Леніна. Компроміси, загалом.
Місцеві вже звикли, що їхнє місто майже перейменували. Жартують іноді: “От ми майже були Шептицьким!” Хтось жалкує, хтось радіє.
Туристам взагалі все одно, якщо чесно. Приїжджають подивитися на радянську архітектуру — їм назва не принципова. Хоча місто Шептицький звучало б інтригуюче. Привернуло б увагу, певно.
Є така думка серед краєзнавців: “Якщо місто розвиватиметься, залучатиме інвестиції, створюватиме нові робочі місця — назва стане вторинною. Люди будуть пишатися містом не за назву, а за те, яке воно є”. Мудро сказано, чи не так?
Висновок на майбутнє
Історія з перейменуванням Червонограда ще не закінчена. Можливо, через роки питання знову підніметься. Можливо, знайдуться нові аргументи — за або проти. Можливо, з’явиться зовсім інша назва.
Або залишиться як є. І Червоноград продовжить своє життя під цією назвою, яка вже стала частиною його ідентичності — попри комуністичне походження.
Головне — щоб рішення приймали самі мешканці. Бо вони тут живуть, їм тут ростити дітей, їм називати своє місто. І жодні декомунізаційні закони не повинні бути важливішими за волю громади.
От така історія. Без чіткого фіналу, з відкритим кінцем. Як і саме місто — між минулим і майбутнім, між радянською спадщиною та українською ідентичністю.
