Роман Пудляк добре знав із книжок і статей, що після демобілізації багатьом ветеранам доводиться проходити не менш складний шлях, ніж на війні. Про депресію, втрату сенсів і відчуття порожнечі він читав заздалегідь — ще тоді, коли служив. Але думав, що з ним цього не станеться.
Хто такий Роман Пудляк
Роман — ветеран 125-ї бригади територіальної оборони ЗСУ та нині працівник Центру ветеранського розвитку при Львівському університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. Гжицького. Його шлях на війну почався у Львові — ще до того, як місто прокинулося від перших сирен.
«Я не буду сидіти й дивитися»
Повномасштабне вторгнення застало Романа вдома. За кілька тижнів до цього він повернувся з Польщі. Каже, що ще 14 лютого 2022 року їхав додому з чіткою внутрішньою відповіддю: якщо почнеться велика війна — залишатися осторонь він не буде. Поляки відмовляли, дивувалися, питали, навіщо повертатися туди, де ось-ось може спалахнути війна. Але Роман тоді відповів просто: сидіти й дивитися — не його варіант.
24 лютого він прокинувся від сирен. Місто ще жило інерцією мирного життя: ходили трамваї, працювали маршрути. Їдучи в центр, Роман звернув увагу на незвичні затори — машини масово рухалися з міста. Те, що раніше траплялося ввечері, тепер відбувалося зранку. Коли стало зрозуміло, що чітких вказівок немає, він разом із родиною ухвалив рішення: жінки з дітьми мають виїхати за кордон. Сам же відмовився — навіть від супроводу до кордону. Розумів: якщо поїде, його спробують залишити там.
Роман Пудляк: військовий досвід
Перші кроки до війська. Роман разом із батьком пішов до ТЦК. Обох не взяли — Роман був непридатний у мирний час, а батькові виповнилося 60. Тоді вони долучилися до самооборони Солонківської громади, чергували на блокпостах, жили в постійній напрузі та невизначеності. 4 березня 2022 року ситуація змінилася. Швагро повідомив, що формується новий підрозділ. Роман навіть не вагався — пішов разом із ним. Так він опинився у лавах 125-ї бригади територіальної оборони.
Військової підготовки майже не мав. До того автомат бачив лише раз — під час навчання в технікумі. Але міномет став для нього справжнім відкриттям. Навчання давалося легко: коли є мотивація, каже Роман, опанувати нове можна швидко. У липні 2022 року львівська тероборона вирушила в зону бойових дій.
Перший бій і фронтові будні
Перший рік повномасштабної війни, згадує ветеран, був часом абсолютної єдності. На запитання командира, хто готовий іти на завдання, відповідали всі — без винятку. У листопаді Роману дозволили вирушити на позиції. Туман, несправна рація, відсутність зв’язку з коригувальниками. Він кілька разів біг через лісосмугу, передаючи інформацію вручну. Страшно стало пізніше — вже після виконаного завдання, коли російська артилерія накрила позиції. Жили неподалік «нуля» — у підвалі, який поступово облаштували під себе. Дошки замість підлоги, вода з тазиків, буржуйка, миші й маленький кіт, який ще не вмів на них полювати. Це було життя на межі, але зі своїм внутрішнім порядком.
Демобілізація Романа Пудляка і тиша всередині
З фронту Роман повернувся не одразу. Травма руки, обстеження, МРТ, операція. У тілі залишилися титанові штирі. Згодом — ще один діагноз: доброякісна, але неоперабельна пухлина мозку. У лютому 2025 року його звільнили зі служби. Саме тоді, каже Роман, і почалося найважче. Він повернувся до цивільного життя, але не відчував себе на своєму місці. Радість зникла. Робота не приносила задоволення. Допомагало лише спілкування з побратимами та родиною. Чотири місяці — майже в повній внутрішній ізоляції. Спроби втекти — навіть за кордон — не дали результату. Депресія не зникла.
Роман Пудляк: шлях до відновлення
Поворотним моментом став курс «Рівний рівному», який проходив у Національному університеті «Львівська політехніка». Саме там Роман відчув безпечний простір і підтримку. Нові знайомства, навчання, тренінги — усе це поступово повернуло відчуття цінності й сенсу.
Сьогодні він працює у Центрі ветеранського розвитку при університеті. Там навчаються ветерани та діти учасників бойових дій, а сам центр допомагає їм адаптуватися, захищати інтереси й знаходити своє місце після війни. Роман не приховує: боротьба триває. Але тепер — на іншому фронті.
«Я повернувся тілом. Але головою — ні. І це нормально. Головне — не мовчати й не залишатися з цим наодинці», — каже ветеран.
