Понеділок почався з сумної новини, яка облетіла всі соцмережі за лічені хвилини. Владислав Кириченко — той самий чоловік, завдяки якому тисячі українців прочитали якісні нонфікшн книжки, — помер.
Онкологія. Вона не щадить нікого. Ні тих, хто створює культурні імпері ї, ні тих, хто допомагає країні. Владиславу було лише 57.
Також читайте: Помер Владислав Кириченко, засновник “Наш Формат”
Владислав Кричиненко пішов у засвіти
Видавництво “Наш Формат” та “Спільнота української реформації” опублікували офіційну інформацію у Facebook. Слова там — про втрату. Невимовну втрату для команди, родини, друзів. І для всієї країни.
“Владислав Кириченко був одним із тих людей, які формували інтелектуальний і громадянський ландшафт сучасної України”, — написали колеги.
І знаєте, вони маючи рацію. Бо скільки таких людей? Які не просто займаються бізнесом, а роблять це зі смислом. З місією. З бажанням змінити країну на краще.
Дружина — Ольга Смазалова. Їй зараз найважче. Втратити людину, з якою йшов поруч стільки років… Це той біль, який не описати словами.
Про дату і місце прощання обіцяли повідомити пізніше. А поки — лише пам’ять. І слова вдячності від тих, хто знав Владислава особисто.
Останні розмови
Актриса Ірма Вітовська написала у Facebook про свою останню розмову з Владиславом. Це було днів десять тому.
“Ти вже прийняв свій перехід і ми говорили про нього. Легкої дороги. Дякую, що багато допомагав у різних напрямках”, — такі слова.
І от у цьому — якась особлива сила. Коли людина знає, що час іде, але не тікає від цього. Не вдає, що все добре. А приймає. Говорить про це. Прощається.
Скільки треба мужності для такого? Багато. Дуже багато.
Ірма подякувала йому за все, що він зробив для України, для її освіти. За допомогу в різних напрямках. Бо Владислав був саме таким — тим, хто допомагав. Завжди. Де міг.
Видавець, громадський діяч, меценат
А тепер давайте про саме життя. Про те, ким був Владислав Кириченко і що він встиг зробити за свої 57 років.
Народився у Горлівці на Донеччині. Місто, яке зараз окуповане. Місто, де колись було звичайне мирне життя. Там він провів дитинство.
Потім — Москва. МДУ імені Ломоносова, біологічний факультет. Освіта солідна, фундаментальна. А згодом — MBA у Вищій школі економіки. Теж там, у Москві.
І от цікаво: живучи в Росії, він фінансував українську недільну школу. Підтримував українські фестивалі. Не забував про коріння. Про мову. Про культуру.
На початку 2000-х переїхав до Києва. І от тут почалася найголовніша частина його життя.
“Наш Формат” видавництво, яке змінило український книжковий ринок
2006 рік. Владислав Кириченко купує аудіовидавництво “Книга вголос”. Та згодом змінює назву на “Наш Формат”.
Хто б міг подумати, що це стане одним із провідних видавництв країни? Що через руки цієї команди пройде понад 500 книжок? Що загальний наклад перевищить 2,2 мільйона примірників?
Спеціалізація — нонфікшн і науково-популярна література. Це те, чого так не вистачало українському ринку. Бо художньої літератури вистачало. А от якісних перекладів світової освітньої класики — ні.
І Владислав це зрозумів. Взяв курс на те, щоб українці могли читати про історію, психологію, науку, бізнес українською мовою. На тому ж рівні якості, що й англомовні читачі.
Він фінансував видання світоглядної літератури. Не заради прибутку — заради місії. Бо вірив: країна не може розвиватися без освіченого суспільства.
Філософія Владислава
“За дві тисячі років людство сформувало набір соціальних вимог та ідеалів. Треба бути розумним, досвідченим, соціально-відповідальним, любити батьківщину, ставити інтерес суспільства вище за особисте. Це в Україні дуже на часі. Коли треба – взяти в руки зброю, коли треба – вийти на демонстрацію, на толоку”, — говорив видавець.
От у цих словах — вся його філософія. Людина повинна бути відповідальною. Перед собою, перед родиною, перед країною.
І він сам жив за цим принципом. Не просто говорив красиві слова — робив. Конкретні речі. Щодня.
Допомога армії
Коли почалася повномасштабна війна, Владислав не залишився осторонь. Видавництво почало створювати сайти для військових медиків. Друкувати книжки для Збройних сил.
У 2022 році за це він отримав відзнаку від Головнокомандувача ЗСУ — почесний нагрудний знак “Сталевий хрест”. Це не просто металева відзнака. Це визнання того, що ти зробив щось важливе. Щось, що реально допомогло.
А скільки ще було допомоги, про яку ніхто не знає? Бо Владислав не любив публічності заради публічності. Робив — і все. Без пафосу.
Боротьба з онкологією
Онкологія. Діагноз, який змінює все. Раптом розумієш, що час не безмежний. Що треба встигнути. Зробити. Сказати.
Владислав боровся. Лікувався. Але хвороба виявилася сильнішою. Вранці 20 січня 2026 року його серце зупинилося.
57 років. Це ж так мало. Скільки він ще міг зробити? Скільки книжок випустити? Скільки людей надихнути?
Але життя несправедливе. Воно не питає, чи встиг ти все зробити. Воно просто забирає. Коли настав час.
