Вранці двадцятого січня пішла новина. Владислав Кириченко помер. Засновник “Нашого Формату”. 57 років. Онкологія.
І знаєте, коли читаєш таке — завмираєш. Бо це не просто прізвище з новин. Це людина, яка реально щось робила. Будувала. Створювала.
Хто такий Владислав Кириченко
Для більшості — видавець. Власник “Нашого Формату”. Та це ж не вся історія, правда?
Два тисячі шостий рік. Він купує якесь аудіовидавництво “Книга вголос”. Перейменовує. Починає робити українські аудіокниги. От просто бере і робить.
А до цього? Двадцять з гаком років за кордоном. Повернувся після Помаранчевої. Повірив, що щось зміниться. Що можна побудувати нову Україну.
Та головне — він не тільки вірив. Взявся за діло. Руками робив те, у що вірив.
Також читайте: Причина смерті Владислава Кириченко – онкологія
“Наш Формат”: як починалося
Аудіокниги спочатку. Близько двохсот назв українською. Зараз здається — ну і що такого? Аудіокнижки ж усюди.
А тоді? Тоді це був, скажімо так, прорив. Бо український контент продавати важко було. Ринок не хотів. Люди не звикли.
Потім магазини відкрив. У Києві, Львові, Калуші. Не просто книгарні — культурні простори. Книжки, музика, сувеніри. Все українське.
І інтернет-магазин. Найбільший тоді магазин з українським контентом. От уявіть — людина робить українську культуру доступною. Реально доступною. Не просто говорить “треба підтримувати українське”, а створює інструменти для цього.
Український науковий клуб та інші проєкти
Дві тисячі сьомий. Кириченко створює науковий клуб. Збирає українських вчених світового рівня. Дає їм платформу.
Навіщо? Щоб не розбігалися. Щоб спілкувалися. Щоб разом щось будували.
А ще фестивалі фінансував. “Уніж”, “Шешори”, “Арт-Поле”, “Мазепа-Фест”. Свої гроші туди вкладав. Просто тому що вірив — культура це важливо.
Проєкт “Хмелева”. Село десь над Дністром. Зробив там резорт для творчих людей. Андрухович там бував. Забужко. “ДахаБраха”. Скрипка. Творили, відпочивали, надихалися.
Всі ці речі — з його кишені. З його енергії. Не держава робила. Не грант якийсь. Він сам.
Війна та “Сталевий Хрест”
Двадцять третій рік. Війна вже повним ходом. А Кириченко створює сайти для військових медиків. Видає книжки для армії.
За це Залужний дав йому “Сталевий Хрест”. Тоді Залужний ще був головнокомандувачем. І це не просто галочка якась. То визнання — твоя робота важлива. Твої книжки потрібні.
Власне, так і є. Культура теж воює. Слово теж зброя. Кириченко це розумів краще за багатьох.
Боротьба з хворобою
Онкологія прийшла. Коли саме — не знаю. Але він боровся. Продовжував працювати. Видавництво функціонувало. Книжки виходили.
Хтось би здався. Сказав — все, не можу більше. А він тримався. Вів справи далі. Хотів ще багато встигнути.
Та хвороба сильніша. Двадцятого січня зранку серце зупинилося. П’ятдесят сім років. Мало. Жахливо мало.
Реакція на смерть
Пресслужба “Нашого Формату” написала: “Невимовна втрата для команди, родини, друзів і країни”. І це не просто слова. Реально невимовна.
Бо таких людей обмаль. Які не базікають про зміни, а роблять їх. Які вкладають гроші туди, де не буде швидкого прибутку. Які будують довгу гру.
Співчуття висловлюють усі. Колеги. Автори. Читачі. Дружині Ольга Смазалова — окремо. Вона була поруч весь час. Тримала. Вірила.
