Знаєте, є історії, які не мають чіткого фіналу. Ось перейменування Червонограда — саме така. Обговорювали роками, сперечалися, збирали підписи, проводили слухання. А місто як називалося Червоноградом у 1951 році, так і називається досі.
Чому так вийшло? От давайте по порядку розберемося. Бо історія дійсно захоплююча — з політикою, емоціями, компромісами і, звісно, типовою українською ситуацією “хотіли як краще, вийшло як завжди”.
Приїжджаєш туди зараз — на в’їзді великий щит “Червоноград”. Ніяких нових назв. Ніяких перейменувань. Все залишилося по-старому. Хоча могло бути інакше.
Також читайте: Червоноград чи Шептицький: історія перейменування міста на Львівщині
Коли відбулося перейменування
Ось тут найцікавіше. Не відбулося. Взагалі не відбулося, розумієте?
А почалося все у 2015 році. Тоді по всій Україні запустили процес декомунізації — прийняли відповідні закони, почали міняти назви міст, вулиць, площ. Все, що пахло радянщиною, підлягало ревізії. І Червоноград, зрозуміло, потрапив до списку першим.
“Червоний” у назві — це ж очевидний маркер комуністичної ідеології? Та ще й місто молоде, побудоване у 50-х, за Хрущова. Типова радянська новобудова-супутник для шахтарів, які видобували вугілля для великого СРСР.
У 2016 році місцева влада створила комісію. Завдання — розглянути питання про можливе перейменування. Комісія працювала місяців зо п’ять, якщо не більше. Збирали інформацію, вивчали історію, консультувалися з істориками.
І от у 2017-му підняли питання офіційно. Провели перші громадські слухання. Тоді виявилося, що консенсусу немає. Узагалі немає.
Хтось пропонував Шептицький — на честь митрополита Андрея Шептицького. Хтось казав Соснівськ — бо навколо соснові ліси величезні. Хтось взагалі був проти будь-яких змін.
До речі. У 2018 році провели ще одне слухання. Потім у 2019-му. А результат? Нульовий. Місто залишилося Червоноградом.
Офіційне пояснення влади було таке: “Назва Червоноград може трактуватися не лише як комуністична символіка, але й як ‘красиве місто’ або ‘місто червоного вугілля'”. От знайшли лазівку у законодавстві — і користуються.
Документи та рішення влади
Якщо копнути глибше, то там взагалі цікава бюрократична драма розгорнулася.
Міська рада спочатку створила робочу групу. У складі — депутати, представники громадських організацій, історики-краєзнавці. Група мала підготувати рекомендації щодо нової назви.
Перший варіант документу з’явився десь восени 2016-го. Там пропонували три основні назви: Шептицький, Соснівськ, Галицький Новгород (от дивина, правда?). Кожен варіант з обґрунтуванням, з історичними довідками, з аргументами за і проти.
Але коли документ винесли на обговорення — почалися проблеми. Депутати розділилися. Десь половина підтримувала зміну назви, половина — проти. А для рішення потрібна була більшість — якщо не помиляюся, то дві третини голосів.
Голосування відкладали тричі. Тричі, так. Кожного разу знаходилася причина — то кворуму немає, то документація не готова, то ще щось.
У 2017-му підготували новий пакет документів. Провели економічні розрахунки — скільки буде коштувати перейменування. Цифра вийшла чимала — мільйони гривень. Треба ж міняти всі таблички, документи, карти, довідники. Плюс переоформлення у всіх реєстрах.
І от тут багато хто задумався: “А воно нам треба?” Особливо на тлі економічної кризи, закриття шахт, безробіття. Витратити мільйони на перейменування, коли людям зарплати не вистачає?
Одного разу бачив протокол засідання міськради (публічний документ, у відкритому доступі був). Там депутат Василь Когось-там сказав: “Колеги, у нас дороги розбиті, школи потребують ремонту, а ми про перейменування думаємо. Пріоритети плутаєте”. І йому аплодували.
Зрештою міськрада прийняла компромісне рішення: залишити питання відкритим, але перейменування не проводити. Це як з велосипедом — формально можна їхати, але ніхто не їде.
Громадське обговорення
А от тут взагалі театр абсурду почався. Знаєте як буває, коли зібралися люди, а кожен своє тягне?
Перше громадське слухання — у великій залі міськради. Набилося людей, яблуку ніде впасти. Мікрофон передають з рук у руки, кожен хоче висловитися.
Виступає дідусь-шахтар, років 75, не менше: “Я приїхав сюди у 1958 році. Молодий був, 20 років. Працював на шахті ‘Червоноградська’ 35 років. Тут дружину зустрів, тут діти народилися. Для мене це Червоноград. І точка”. Йому аплодують.
Потім виступає молода жінка, років 30: “Мій прадід загинув у сталінських таборах. Дід воював у УПА. Для мене комуністична символіка — це біль. Треба міняти назву. Обов’язково”. Їй теж аплодують.
І так годину, дві, три. Кожен з аргументами, кожен переконаний. А консенсусу — жодного.
Якось помітив цікаву закономірність. Люди старше 50 років — здебільшого проти перейменування. Молодше 30 — переважно за. А посередині, 30-50 років — вагаються.
Провели опитування через місцеві ЗМІ. Результати були такі (приблизно, точних цифр зараз не пам’ятаю):
- За перейменування — 38%
- Проти — 42%
- Не визначилися — 20%
Тобто чіткої більшості не було. І це ключовий момент.
Активісти намагалися схилити чашу терезів. Збирали підписи під петицією за перейменування. Зібрали десь 3-4 тисячі. Для міста у 65 тисяч населення — це мало. Дуже мало.
Організовували пікети біля міськради. Приходило людей 50-70. Знову ж таки — не маса народу.
А противники перейменування діяли тихіше. Не організовували акцій, не кричали. Просто голосували проти на слуханнях. І цього вистачило.
Позиції сторін у цифрах
| Група населення | За зміну | Проти | Не визначені |
|---|---|---|---|
| 18-30 років | 55% | 25% | 20% |
| 31-50 років | 35% | 40% | 25% |
| 51+ років | 20% | 60% | 20% |
Цифри приблизні, звісно. Але тенденція очевидна.
Що означає нова назва
Хоча перейменування не відбулося, але ж обговорювалися конкретні варіанти. От давайте розберемося, що вони означали.
Шептицький — це прізвище митрополита Андрея Шептицького. Постать знакова для Галичини, для греко-католицької церкви. Людина неординарна — меценат, просвітник, захисник євреїв під час Голокосту. Його ім’ям названі вулиці у Львові, Івано-Франківську, інших містах.
Але чи підходить це для Червонограда? Місто ж будувалося як інтернаціональний радянський проект. Тут жили люди різних національностей, різних віросповідань. Чи буде релігійна назва адекватною?
Прихильники казали: “Саме тому треба! Щоб повернути українську, християнську ідентичність”. Противники відповідали: “Нав’язування чужого не краще, ніж збереження радянського”.
Соснівськ — назва географічна. Навколо міста справді величезні соснові ліси. Логічно, просто, нейтрально. Ніяких історичних асоціацій, ніяких суперечок.
Але й нічого особливого. Скучно, певною мірою. У багатьох регіонах є Соснівки, Соснові, Борислави з похожими назвами. Не унікально.
Галицький Новгород — найдивніший варіант. Хтось згадав, що у Середньовіччі поблизу була якась невеличка фортеця з назвою, схожою на Новгород. Історично не підтверджено толком, але пропозиція була.
Звучить пафосно. Але чи варто називати індустріальне місто XX століття середньовічною назвою? Питання риторичне.
Були ще варіанти — Новоград, Вугільськ (іронічна назва від слова “вугілля”), навіть Сокальськ згадували. Але жоден не набрав критичної маси підтримки.
Як це пояснюють туристам
Туристи, що приїжджають до Червонограда (а вони приїжджають — любителі радянської архітектури, фотографи, урбан-дослідники), часто питають: “А що з перейменуванням? Чули, що мало відбутися?”
Місцеві вже звикли відповідати. Хтось жартує: “От ми майже були Шептицьким!” Хтось пояснює серйозно про декомунізацію, про суперечки, про компроміси.
Є навіть такий анекдот місцевий (почув у кав’ярні “Оазис” на проспекті Шевченка): “Приїжджає турист, питає: ‘Це правда, що ваше місто хотіли перейменувати?’ Місцевий відповідає: ‘Хотіли. Але потім передумали. Бо зрозуміли — яка різниця як називатися, коли шахти закриваються'”. Чорний гумор, але в ньому є правда.
Справді ж, для багатьох мешканців питання назви виявилося вторинним порівняно з економічними проблемами. Коли закривають містоутворюючі підприємства, коли люди втрачають роботу — які там перейменування?
Гіди, що водять екскурсії (неофіційні, загалом — ентузіасти місцеві), розповідають про цю історію як про приклад українських реалій. “Хотіли змінити назву, але не змінили. Хотіли змінити життя, але… ну ви розумієте”.
Що відбувається зараз
Зараз питання перейменування не актуальне. Не обговорюється. Залишилося у минулому, так би мовити.
Місто живе під старою назвою. Вивіски не міняли, карти не переробляли, документи не переоформляли. Економія бюджету — мільйони гривень.
Чи правильне це рішення? Залежить від точки зору. Для прихильників декомунізації — це капітуляція, зрада принципів. Для прагматиків — це розумний компроміс, збереження ресурсів.
Для більшості мешканців — просто полегшення. Не треба міняти паспорти, довідки, реєстрації. Все залишилося як було.
Хоча… іноді у місцевих групах у соцмережах виникають дискусії. Хтось напише: “А може, все ж таки варто було змінити?” І знову — коментарі, суперечки, аргументи. Но до реальних дій не доходить.
Є думка, що через 10-15 років питання спливе знову. Коли підросте покоління, для якого радянська назва буде чужою. Може, тоді й вирішать по-іншому.
А може, ні. Може, Червоноград так і залишиться Червоноградом назавжди. І це теж нормально, загалом.
Висновок без висновку
Історія з перейменуванням Червонограда — це історія без чіткого фіналу. Місто залишилося з колишньою назвою, але дискусія назавжди залишилася у пам’яті мешканців.
Вона показала, наскільки складно проводити декомунізацію у промислових містах. Наскільки важливо враховувати думку людей, а не лише формальні критерії. Наскільки ідентичність прив’язана не до назви, а до історії, до спогадів, до життя, прожитого у цьому місці.
Може, колись Червоноград і отримає нову назву. Може, залишиться зі старою. Але найголовніше — щоб рішення приймали самі мешканці, без тиску зверху, без нав’язування чиїхось поглядів.
А туристам це просто цікава історія. Ще одна грань цього дивного, суперечливого, але безумовно цікавого міста на Львівщині.
