Ранок 24 лютого 2022-го застав Любомира Мікало на Хмельниччині, де він монтував металоконструкції. Коли пролунали перші вибухи, чоловік одразу зрозумів – треба повертатися додому. У рідне Шептицьке він приїхав швидко, а далі разом із сином прийняв доленосне рішення. Обидва вирішили йти захищати країну, хоч кожен просив іншого залишитися. Син Богдан мав досвід після строкової служби, а от батько навіть у армії не служив. Проте вагань не було – час вимагав від кожного українця зробити свій вибір.
Так почалася військова історія Любомира Мікало, якого побратими назвали “Батею”. Позивний виправдав себе повністю – чоловік став справжньою опорою для свого підрозділу. Майже півтора року батько й син воювали разом, в одному бліндажі. Це унікальна історія навіть для української армії, де сімейні династії захисників – не рідкість. Але щоб батько та син стояли пліч-о-пліч під обстрілами, щоб ділили останнє, ризикуючи одночасно, – таких випадків небагато.
Хто такий Любомир Мікало
Любомир Мікало до війни працював монтажником металоконструкцій. Родом зі Шептицького району на Львівщині, де виріс, створив сім’ю, виховував сина. Нічого героїчного у його біографії до 24 лютого не було – працював, забезпечував родину.
У побратимів Любомир швидко заслужив повагу. Хоч і без військового досвіду, він виявився дисциплінованим, надійним, готовим навчатися. Позивний “Батя”. Став тим, на кого можна покластися в найскладнішій ситуації.
Бойовий шлях Любомира Мікало
З квітня 2022-го брав участь у боях на Донеччині, Луганщині, Харківщині. Бачив пекло російських обстрілів, відбивав штурми, евакуював поранених. Сам зазнавав поранень, але після лікування повертався до підрозділу. Наприкінці травня 2024-го група “Баті” отримала завдання висунутися в село Олексіївка на Сумщині.
Як потім з’ясувалося, їхня позиція виявилася в оточенні росіян. Ворог швидко перекрив шляхи відходу, відрізавши українських бійців від основних сил. Група опинилася в пастці. Навколо росіяни. Зв’язок нестабільний. Підкріплення не дійде. У такій ситуації можна було спробувати прорватися, ризикуючи життям усіх бійців. Або прийняти інше рішення – закріпитися і триматися.
Любомир обрав другий варіант. Вони знайшли підвал у зруйнованій будівлі і перетворили його на укріплену позицію. Підвал став їхнім домом на наступні 42 дні. Вони відбили 17 штурмів противника – це означає 17 разів, коли росіяни йшли в атаку, намагаючись захопити їхню позицію. Кожен штурм – це артпідготовка, міномети, автоматні черги, крики, дим, кров. І кожен раз українські бійці відбивали атаку, залишаючись живими.
Любомир Мікало особисто знищив щонайменше 25 окупантів. Це підтверджена цифра, реальна кількість може бути більшою. Він став майстром точного вогню – економив набої, стріляв лише наврочі, використовував кожну можливість завдати ворогу втрат. Підвал перетворився на зручну точку полювання на росіян – не можна ж було просто чекати звільнення, склавши руки.
Умови виживання були жахливими. Основа харчування – енергетичні батончики, які можна було доставити дронами або підкинути у рідкісні моменти, коли зв’язок із тилом ставав можливим. Батончики менше важили, довше зберігалися, не псувалися від вологи. Воду набирали де могли, одяг перепирали у підвалі, сушили на собі. Медикаментів не вистачало, боєприпасів теж.
Під час тих 42 днів Любомир отримав численні травми. Зламане ребро від хвилі вибуху, порвані барабанні перетинки від постійних обстрілів, контузії одна за одною. Кожна нова травма додавала болю, ускладнювала рух, обмежувала можливості. Проте він залишався на позиції до останнього дня. Поки міг триматися на ногах – він був із побратимами.
Російські дрони постійно атакували їхній підвал. Із чотирьох бійців групи “Баті” живими вдалося вийти лише двом. 10 липня Любомир разом із побратимом таки прорвалися до своїх. Вони пройшли крізь ворожі позиції, уникаючи зустрічей із противником, використовуючи кожну можливість просунутися ближче до українських військ.
Любомир Мікало – Герой України
Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння Любомиру Мікало звання Героя України. Із врученням ордена “Золота Зірка”. Це найвища державна нагорода. Її отримують воїни, чий здійснили подвиг.
У указі йдеться: “За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного сувереітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові”. Кожне слово тут має вагу. Особиста мужність – це 42 дні в оточенні без можливості евакуації. Героїзм – це 17 відбитих штурмів і 25 знищених окупантів. Самовіддане служіння – це рішення залишитися на позиції попри травми і можливість відійти.
